На початку 30 років 19 століття, в Україні, як і по всьому Союзу наполегливо будувався соціалізм. Це була нова епоха, і в моду увійшли нові вирази, такі як політична свідомість, перевиконання плану, комунізм. Але були ті, хто був проти сліпого наслідування за національною ідеєю, таких називали ворогами народу і націоналістами. І як людей інакомислячих і схильних антирадянської петлюрівської агітації прибирали за наказом без суду і слідства, щоб уникнути впливу на світлі уми людства, а говорячи простою мовою чекістів - безслідно ліквідували. Навіть у виконанні кобзарських пісень, так як вони були сумними і розповідали про нещасну життя українського народу бачили контрреволюційну агітацію, вважали, що вони розходяться з духом сталінської передової епохи, тому такі твори підлягали ідеологічній роботі, щоб замість упаднического настрою, з'явилися нові думи і пісні соціалістичної спрямованості. Саме про цей період життя українського народу розповідає кінофільм. Історія, яку розповідає глядачам кінотеатру «Оскар» Олег Санін почала створюватися давно, ще за часів фільму «Мамай», але у зв'язку з непередбаченими обставинами була показана, тільки в 2014 році і відразу стала претендентом на звання «Найкращого українського фільму» і 87- мій премії «Оскар». Фільм знятий на основі реальних фактів і подій 1930-1934 років. Працюючи на зйомках, режисер намагався не звертати увагу на власні амбіції і знімав кіно з використанням різного роду метафор, які найкраще допоможуть передати сенс і переживання героїв. Акторська гра, для Джамали і Антона Гріна стала дебютом, гідна усіляких похвал. Настільки якісно передані образи персонажів, їх характер, що глибоко сприймаєш разом з грою акторів, всю гаму почуттів - злість, любов, добро, зрадництво, підлість і вірність - відчуваються навіть «мурашки» по тілу від підлого і злого героя Олександра Кобзаря, або вірність і доброту від - Станіслава Боклана. І хоч в процесі зйомок бюджет був зменшений в 10 разів, незважаючи на це картина була готова в 2013 році, до початку революції в Україні, внаслідок допомоги волонтерських організацій. Саме завдяки картині показаної американської кіноакадемії, американці, зі слів режисера, нарешті зрозуміли суть і хід української революції. Тому планується демонстрація «Поводир» на екранах США як допрокатного фільму, він буде показаний місцевим ЗМІ та на університетських показах. Завдяки спонсорам, кіно буде доступно в прокаті, в 6 містах України з тіфлопереводом, і його зможуть подивитися люди з проблемами зору. Наступного року намічений вихід 4-серійного серіалу на каналі «Інтер», але це буде зовсім інша історія і зовсім інше кіно.

На екрани країни виходить стрічка, яку багато пророкують долю першого українського блокбастера. Про це говорять і амбіції прокатника, яким виступає найбільша дистрибуторская компанія України B & H, яка ризикнула випустити одночасно не мене 130 копій (за іншими джерелами - 154), і потужна маркетингова компанія, котра закликає «закрити очі і дивитися серцем», і небачений за розмахом прем'єрний день, що мав місце в престижному (на даний момент) столичному мультизальників «Оскар» в ТЦ «Гулівер». Але, не дивлячись на заклики, що лунають з афіш і з уст творців стрічки, все спробуємо трохи очі привідкрити.
Отже, на дворі 1934. На харківському тракторному заводі працює іноземний фахівець, американський комуніст Майкл Шемрок, якого за ударну працю нагороджують поїздкою до столиці всього прогресивного людства - Москву. Але перед самим від'їздом Микола Ситник вручає йому «Кобзаря» Т.Г. Шевченка з проханням передати його англійському журналісту, який працює в Москві. Саме ця книга, а точніше - заховані в ній документи про плановане Голодомор, і стане причиною його загибелі, залишить сиротою його 12-річного сина Пітера, який і стане незабаром тим самим заголовним «поводирів».
Фільм, на створення якого Олеся Саніна надихнув і благословив знаменитий голлівудський актор Джек Пеленс (в миру - наш співвітчизник Володимир Палагнюк) в далекому 2004-му році, очевидно претендує на широкий публічний успіх, і не тільки в нашій країні, тобто на думку його авторів і прокатників має здатність говорити і глибинних національних проблемах на універсальній мові кіно. Але після перегляду в цьому виникає ряд сумнівів, в числі яких: досконала однозначність характеристик героїв (Іван Кочерга, зіграний Станіславом Бокланом, - лицар без страху і докору, за плечима якого бій під Крутами, де він і втратив зір, безмежна любов до Орисі і непоборну козацький дух, «що Тіло рові до бою», незважаючи на сліпоту; чекіст Володимир - мерзотник, любов котрого до Ольги (Джамала), нареченій Шемрок, скоріше не пом'якшує чорноту цього персонажа, а здається лише прагненням панувати, придушувати, володіти; сама ж Ольга і зовсім виглядає «людиною без властивостей», про мотиви вчинків якого залишається лише здогадуватися), драматургічна слабкість розповіді, обумовлена, не виключаємо, масштабністю задуму та історичного матеріалу і відсутність виразного позитивного послання, яке було б незайвим для широкої публіки в нинішній непростий для нашої країни час. Не виключено, втім, що цей недолік буде усунений в обіцяної режисером повної, чотиригодинний версії стрічки, прем'єра якої повинна відбутися на «Інтері» у 2015-му році. Крім того, надмірне захоплення метафоричністю і міфотворчістю, які притаманні поетичному кіно, з якого черпає натхнення режисер, призводить часом до неоднозначних результатів - чого вартий лише перетворення знаменитого Тараканівського форту під Дубно, побудованого до кінця 19 сторіччя Російською імперією в «легендарну козацьку фортецю». А якщо все ж таки прислухатися до слогану фільму, то тоді повз глядача пройде єдина не викликає ніяких нарікань складова «поводиря» - віртуозна робота одного з кращих операторів світу Сергія Михальчука, що ще зменшить шанси стрічки Олеся Саніна дійсно стати першим українським блокбастером. Але шляхи колективного свідомого (і без-) несповідимі, так що будемо сподіватися на краще.